Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Законодавець визначив загальні вимоги до правочину, а саме:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, вчинений у письмовій формі обов’язково має бути підписаний його сторонами (у випадку, якщо правочин дво-або багатосторонній). В якості прикладу одностороннього правочину можна навести довіреність, заповіт тощо. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Далі наводимо декілька прикладів,
1. Особа купує телефон у магазині; сплатила вартість товару – у неї виникає право власності на річ. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
2. Якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (статті 764 Цивільного кодексу України). Таким чином правочин - це обов’язково вольова правомірна дія, яка є найпоширенішою підставою виникнення цивільних правовідносин.
